«Незламна»: шлях за життям Эксклюзив
Наша перша героїня — Тетяна Савченко, шеф-редакторка українських видань, яка змушена була виїхати до Польщі, щоб врятувати родину.
Як я дізналася про початок війни
Відчуття, що незабаром відбудеться щось фатальне, прийшло до мене напередодні 24 лютого. Заспокоювала себе думками, що ми живемо у 21 столітті, мовляв, війни в високорозвиненому суспільстві неможливі. 24 лютого я прокинулася о 4:35 від вибухів і частинка мене померла, розбилася назавжди. Надалі все відбувалось як у поганому кіно: новини; донька, яку я не відпускала від себе ні на крок; розкидані по будинку речі та документи. І жодного шансу зібрати докупи ані себе, ані, ані речі, ані душу.
На жаль, душу не вдалося зібрати й досі.
Мені телефонували родичі з усіх куточків світу та голосили, щоб я з донькою хутко виїжджала, рятувалася. Розумієте? У 2022 році я маю бігти зі свого міста, із центру Європи, щоб рятувати життя. Авжеж, розумієте, і ви так думали.
А ще я мала допомогти родині, яка наважилася виїхати до Польщі. Саме в цей час я взагалі не планувала їхати з України. На другий день моя тендітна донька, що наділена надзвичайною емпатією, затремтіла та стала ходити за мною привидом, повторюючи як мантру: «Нас уб’ють».
«Нас всіх уб’ють, мамо, чого ми чекаємо?»
А ще я пообіцяла врятувати мою літню тітку, пообіцяла це її доньці, яка наразі перебуває в США.Так розпочалася наша вимушена еміграція на незрозумілий час.
А далі все було так
На третій день від початку війни (то вже був восьмий день, як ми з донькою жили на дачі) ми з подругою довго говорили по телефону. Вона розповідала, що її син чотирьох рочків почав агресивно поводитись, а донька-підліток зовсім замкнулась у собі. Ми вирішили, що треба їхати разом.
Щиро кажучи, я б залишилася вдома та пішла волонтерити. Але в мене були три перелякані дитини та обіцянка врятувати літню родичку.
Мені весь час здається, що жахливий сон про те, що в нас росіяни відібрали все, ніколи не скінчиться. Я й зараз не можу усвідомити весь цей жах, усю лють. Тільки роблю те, що повинна: рятую та допомагаю дітям. Так само діти допомагають мені залишатись у здоровому глузді та жити далі.
Нова країна – життя спочатку
Новою країною для мене стала Польща. Місце, якому я дуже вдячна за життя, за збережену психіку дітей. Те, як щиро й гостинно нас зустрічали, як всі гуртом шукали для нас тарілки та каструлі, як на кожній вулиці нас зустрічали українські прапори та слова: «Ми з вами, Україно», — це все було найсильнішим мотиватором жити далі.
Якщо в нас так вірять люди інших країн, ми не повинні здаватись.
Тож я і не здалася: влаштувала старших дітей до польської школи, малечу до садочка, тітку відправила в США (закрити гештальт), а сама — пішла шукати роботу в центр зайнятості. Авжеж, журналісту без знання мови світить тільки робота на кухні ресторану, але й за це я дуже вдячна.
Що в мені змінилося
Щоранку я не хочу підійматись.
Прокидаюся від снів про війну та живу з війною в душі. Але – живу! Діти в безпеці, а це — головне.
Зараз, коли пройшло вже два місяці, оглядатися дуже боляче. Пригадую перші десять днів війни, поки була вдома. Але це ніщо порівняно з життям тих, хто зараз в Україні — у Маріуполі, Миколаєві, Харкові...
А ще щоранку в мене є одна найважча мить — спитати подругу, з якою ми тут живемо, як її батьки. Вони живуть на Донбасі. Сама Ольга змушена була залишити свій дім у Донецьку ще в 2014-му.
Не хочу цитувати Ніцше, бо що мене не вбило — змінило мене назавжди. Змінило моє ставлення до росіян, до матеріального світу, до поняття щастя та безпеки.
Мої інсайти
- Треба обирати професію, яка прогодує. Наприклад, біженцю журналісту, юристу або економісту важче вижити в іншій країні, аніж майстру манікюру. Тож професія має бути універсальною: перекладач, айтівець, шеф-кухар або лікар-косметолог.
Фото: Тетяна Савченко - Дорогі ремонти, квартири, речі — це ніщо, а от рахунок у банку та якийсь кеш у шухлядці — це вже багато.
- Жити малим — то мистецтво: якщо маємо можливість купити хліб та ліки, то вже за щастя.
- В дітях потрібно гартувати дух, розум (весь час вчитися), тіло та привчати до мінімальних потреб.
- Перш за все треба покладатися на себе, але світ не без добрих людей, тож важливо завжди бути вдячним.
