Наша перша героїня  Тетяна Савченко, шеф-редакторка українських видань, яка змушена була виїхати до Польщі, щоб врятувати родину.  

Як я дізналася про початок війни

Відчуття, що незабаром відбудеться щось фатальне, прийшло до мене напередодні 24 лютого. Заспокоювала себе думками, що ми живемо у 21 столітті, мовляв, війни в високорозвиненому суспільстві неможливі. 24 лютого я прокинулася о 4:35 від вибухів і частинка мене померла, розбилася назавжди. Надалі все відбувалось як у поганому кіно: новини; донька, яку я не відпускала від себе ні на крок; розкидані по будинку речі та документи. І жодного шансу зібрати докупи ані себе, ані, ані речі, ані душу.


На жаль, душу не вдалося зібрати й досі. 


Мені телефонували родичі з усіх куточків світу та голосили, щоб я з донькою хутко виїжджала, рятувалася. Розумієте? У 2022 році я маю бігти зі свого міста, із центру Європи, щоб рятувати життя. Авжеж, розумієте, і ви так думали. 

Фото: Тетяна Савченко

А ще я мала допомогти родині, яка наважилася виїхати до Польщі. Саме в цей час я взагалі не планувала їхати з України. На другий день моя тендітна донька, що наділена надзвичайною емпатією, затремтіла та стала ходити за мною привидом, повторюючи як мантру: «Нас уб’ють».


«Нас всіх уб’ють, мамо, чого ми чекаємо?»


А ще я пообіцяла врятувати мою літню тітку, пообіцяла це її доньці, яка наразі перебуває в США.Так розпочалася наша вимушена еміграція на незрозумілий час.

А далі все було так

На третій день від початку війни (то вже був восьмий день, як ми з донькою жили на дачі) ми з подругою довго говорили по телефону. Вона розповідала, що її син чотирьох рочків почав агресивно поводитись, а донька-підліток зовсім замкнулась у собі. Ми вирішили, що треба їхати разом.

Фото: Тетяна Савченко
2 березня, під час перемовин, ми виїхали з дачі. Ніхто не знав — куди, як, та чи виживемо у дорозі. Я за кермом, поруч моя літня тітка, яку я пообіцяла відправити у Штати, позаду донька 14 років та старенький йорк Одрі. З Кагарлика, що на Київщині, ми рушили до кордону з Польщею. Десь на півдорозі домовилися перетнутися з моїм чоловіком, який вивозив мою подругу з двома дітьми.      

Щиро кажучи, я б залишилася вдома та пішла волонтерити. Але в мене були три перелякані дитини та обіцянка врятувати літню родичку.

Мені весь час здається, що жахливий сон про те, що в нас росіяни відібрали все, ніколи не скінчиться. Я й зараз не можу усвідомити весь цей жах, усю лють. Тільки роблю те, що повинна: рятую та допомагаю дітям. Так само діти допомагають мені залишатись у здоровому глузді та жити далі. 

Фото: Тетяна Савченко

Нова країна – життя спочатку

Новою країною для мене стала Польща. Місце, якому я дуже вдячна за життя, за збережену психіку дітей. Те, як щиро й гостинно нас зустрічали, як всі гуртом шукали для нас тарілки та каструлі, як на кожній вулиці нас зустрічали українські прапори та слова: «Ми з вами, Україно», — це все було найсильнішим мотиватором жити далі. Якщо в нас так вірять люди інших країн, ми не повинні здаватись.  

Фото: Тетяна Савченко

Тож я і не здалася: влаштувала старших дітей до польської  школи, малечу до садочка, тітку відправила в США (закрити гештальт), а сама — пішла шукати роботу в центр зайнятості. Авжеж, журналісту без знання мови світить тільки робота на кухні ресторану, але й за це я дуже вдячна. 

Фото: Тетяна Савченко

Що в мені змінилося

Щоранку я не хочу підійматись.


Прокидаюся від  снів про війну та живу з війною в душі. Але – живу! Діти в безпеці, а це — головне.


Зараз, коли пройшло вже два місяці, оглядатися дуже боляче. Пригадую перші десять днів війни, поки була вдома. Але це ніщо порівняно з життям тих, хто зараз в Україні  — у Маріуполі, Миколаєві, Харкові...

А ще щоранку в мене є одна найважча мить — спитати подругу, з якою ми тут живемо, як її батьки. Вони живуть на Донбасі. Сама Ольга змушена була залишити свій дім у Донецьку ще в 2014-му.

Не хочу цитувати Ніцше, бо що мене не вбило — змінило мене назавжди. Змінило моє ставлення до росіян, до матеріального світу, до поняття щастя та безпеки.  

Фото: Тетяна Савченко

Мої інсайти

  • Треба обирати професію, яка прогодує. Наприклад, біженцю журналісту, юристу або економісту важче вижити в іншій країні, аніж майстру манікюру. Тож професія має бути універсальною: перекладач, айтівець, шеф-кухар або лікар-косметолог. 
    Фото: Тетяна Савченко
  • Дорогі ремонти, квартири, речі — це ніщо, а от рахунок у банку та якийсь кеш у шухлядці — це вже багато.
  • Жити малим — то мистецтво: якщо маємо можливість купити хліб та ліки, то вже за щастя.
  • В дітях потрібно гартувати дух, розум (весь час вчитися), тіло та привчати до мінімальних потреб.
  • Перш за все треба покладатися на себе, але світ не без добрих людей, тож важливо завжди бути вдячним.