На власному досвіді: як подолати страх під час війни Эксклюзив
Хмари нині над містом, наче химери.
Мертво нині в небі, ніби на бійні.
Антена третій день виловлює з атмосфери
сигнали любові — невидимі і надійні.
Сергій Жадан
Вже другий місяць триває війна. Кривава, невимовно жорстока бійня без правил, в якій щодня руйнується чиєсь життя. Хтось втрачає дім. Хтось, лягаючи спати, не прокидається. Хтось, намагаючись вибратись із укриття або з-під завалів зруйнованої будівлі, потрапляє під нищівні кулі окупантів. Щодня гинуть мирні жителі, діти. І хтось при цьому боронить нас на передовій, віддаючи всі сили за Свободу. І виборює її, відвойовуючи нас у смерті. Ціною власного життя.
Я лишаюся в рідному Києві й продовжую працювати. Безумовно, війна вплинула на свідомість і повністю змінила ставлення до життя, до категорій часу і простору.
Нині я зрозуміла головне: всі емоційні стадії адаптації до нових обставин — неминучі. Заперечення, гнів, торг, депресія і прийняття, а зрештою — тверезий погляд на реалії й своє місце у них.
Дуже важливо не зав’язнути в стадії депресії, яка повністю паралізує й не дає можливості зробити бодай щось, аби захистити себе і близьких. Словом, знижує шанси на виживання, залишаючи місце тільки для страху. Але ж саме поміркованість, зваженість і підтримка одне одного наближають найголовніше – Перемогу.
Нещодавно прочитала репортаж із Харкова. «Заходьте, — звертався до кореспондентів чоловік, який самотужки облаштував у підвалі дитячого садочка місце для життя людей, — зараз буде гарячий супчик. — У нас усе добре. Ми вистоїмо і відбудуємо місто!» Зі світлини привітно усміхався худенький змарнілий чоловік. Він власноруч встановив сантехніку, електричну плиту, подбав про спальні місця. Харків’янин, який втратив дім, запрошував обідати і підбадьорював журналістів…
Тепер я на власному досвіді усвідомила головне: у стані депресії людина не здатна допомогти іншим, навпаки — комусь доведеться рятувати її. Тож, безумовно, паніка, якій ми дозволяємо повністю заволодіти нами під час війни, — бомба уповільненої дії.
Сьогодні мені вдається забезпечити для себе (а отже, й для тих, хто поруч) емоційну стабільність. По-перше, я зрозуміла (хоча й не відразу, а тільки на другий тиждень війни), що паніка й страх, які з’являються під час повітряної тривоги, не назавжди. Це як напад мігрені, коли здається, що не витримаєш, та рятує те, що знаєш: вона мине. Під час гострого нападу страху пам’ятай: трохи згодом ти заспокоїшся. А поки що варто подбати про безпечне місце і «тривожну» валізку, яка має стояти напохваті. Така ж «валізка» повинна бути в твоїй голові — чіткий план на випадок руйнування будівлі, вимушеної евакуації, поведінки під час обстрілів. Якщо ти у безпеці, поруч близькі люди, та паніка все одно «накриває» тебе з головою, намагайся усвідомити, що життя триває. До речі, дуже допомагають дихальні вправи.
Важливо розплановувати щодня свої побутові справи — похід до магазину, аптеки, прибирання, готування їжі.
Коли складаєш план навіть звичайнісіньких дій і втілюєш його у цих реаліях бодай на 30% — розумієш, що керуєш своїм станом.Я не відмовилася від звички записувати основні плани на день і зрозуміла, що вона допомагає не втрачати емоційну стабільність і знижує рівень тривожності.
На мою думку, важливо бути обережним із засвоєнням різної інформації. Якщо ти не військовий аналітик, не журналіст або телеведучий і твоє постійне перебування в інфопросторі не так вже й потрібне країні — будь ласка, не проводь весь час із телефоном у руці, гортаючи стрічку новин.
Все важливе ти можеш прочитати за декілька разів на день. Інакше буде дуже важко.
Якщо обставини дозволяють тобі допомагати людям — не барися. Коли волонтерська діяльність чи можливість допомогти армії грошима для тебе недоступна — важлива будь-яка інша допомога: поділитися із літньою сусідкою обідом, сходити замість неї до аптеки, підбадьорити когось у черзі усмішкою, та й просто подякувати касиру в магазині, який щодня виходить на роботу. Відтоді, як в перші дні війни мені довелося підхопити в черзі дівчину, що знепритомніла, і надати їй першу долікарську допомогу, я вирішила постійно носити в кишені куртки валідол і маленьку пляшечку води — про всяк випадок. І маю сказати, трапився не один такий випадок.
З рідними, близькими і друзями з усієї України ми щодня на зв’язку – це також дуже важливо.
Відтепер у нас нова форма вітання: «Доброго ранку, ми з України». І неодмінне побажання ввечері: «Нехай у вас буде тихо».
Кожен із нас відчуває сьогодні величезну емоційну напругу. Якщо ти маєш можливість працювати — робота стане чудовим способом самоконтролю. Але якщо ще знайти час для улюбленої справи або почати опановувати нову, бодай незначну — тобі вдасться зібрати докупи думки. На жаль, я не можу зараз відволікти себе найулюбленішим заняттям — грою на фортепіано, адже постійно прислухаюся до звуків за вікном. Вибухи й постріли не сприяють пошуку музичної гармонії… Але коли на другий тиждень війни в моїх руках опинилася коробка пластиліну, руки самі почали виліплювати кумедних зайців, котів, малесенькі букети квітів. Тепер мені вистачає хвилин 30 ввечері на те, щоб повністю заспокоїтися, концентруючись на дрібних деталях. До речі, важливо довести справу до кінця, побачити результат, зафіксувати його. Відкинь перфекціонізм: зрештою, якщо твій заєць не буде красенем — не біда.
Пам’ятай, що представники багатьох цивільних професій нині не мають часу довго вмовляти себе заспокоїтись — і їм це вдається, адже вони рятують життя інших людей. І якщо у нас є така розкіш, як цей час, то ми тим паче не маємо права на суцільну паніку.
Також важливо фільтрувати телефонне і онлайн-спілкування і контролювати в ньому себе. Не кожен може швидко подолати тривогу, але всі ми маємо зрозуміти головне: сьогодні потрібно вміти впоратися зі стресом і в жодному разі не перекладати його на того, хто поруч, і не розподіляти між тими, хто по той бік комп’ютера чи смартфона. Одна моя приятелька виїхала за кордон і, відірвавшись від дому, не знаходила собі місця. Вона постійно читала новини, не вимикала на телефоні моторошну сирену із цифрового застосунку і просто добивала себе припущеннями того, що може статися у її рідному місті з близькими.
Вона щодня писала мені в Телеграмі, як тут у нас все погано, переповідала у власній інтерпретації найстрашніші новини і наче переконувала в тому, що все одно нас усіх уб’ють, а ворожа ракета, безумовно, влучить саме у наш дім. Я зрозуміла, що не витримую такого спілкування і оговтатися після нього мені важче, аніж після оголошення повітряної тривоги. Тож чемно, але доволі твердо я попросила її зупинитися і не продукувати щодня паніку. І просто писати мені: «Тримайся». Адже якщо я підхоплюватиму такий занепадницький настрій і підтримуватиму його тут, у Києві, це сприятиме не Перемозі, а самознищенню. Подіяло й допомогло не тільки мені, а й приятельці.
Особистий «лайфхак»: періодично занотовувати свої відчуття, вказуючи дату. Просто писати як є, що тобі страшно, але ти займаєшся певними справами.
Говорити чесно про злість, ненависть, про те, що боятися набридло, або інше. Тобто простежувати динаміку своєї адаптації до нинішніх умов. У твоєму мозку буде прописано «алгоритм дій», який потім, у мирний час, допоможе тобі гідно впоратися із проблемою будь-якого рівня складності.
Ще одна порада: помріяти разом із друзями, рідними, близькими про те, що ви зробите одразу після Перемоги, уявити собі все у деталях: як, приміром, вирушите в магазин по торт, зустрінетесь із друзями, завітаєте до перукарні, купите плаття, про яке мріяли, тощо…
Я перш за все злечу сходами на Замкову гору і привітаю рідний Андріївський узвіз, що звідти — як на долоні. Як колись, до війни. Як завжди.
А потім добряче виплачусь. Потім — не зараз.
Сьогодні кожен із нас — на лінії вогню. І наше завдання — вистояти, вижити. Заради тих, хто загинув. Заради тих, хто ризикує своїм життям на фронті. Заради дітей, які житимуть у оновленій країні й створюватимуть її майбутнє. Ймовірно, попереду ще багато битв. Тому, хто не зміг виїхати з країни з будь-яких причин, головне — виграти найголовнішу: впоратися зі страхом, рішуче діяти за власним планом, бути обережним і стати надійною підтримкою для тих, хто поруч. Це необхідна умова для Перемоги. Для нашого майбутнього. Слава Україні та її Збройним Силам!
І нехай у вас буде тихо.
Кароліна Берлєва
